Вірочки

Історія нашої Вірочки: Любов, яка не потребує часу.

Коли я дізналася, що знову стану мамою, це сталося посеред тривог і реалій великої війни. Ми з чоловіком і нашою старшою донечкою чекали на це диво з трепетом і радістю. Але на плановому УЗД світ навколо мене просто звалився.

Лікарка раптом замовкла, щось довго й напружено вводила в комп’ютер, а потім сказала холодно і безкомпромісно: «Цєї вагітності не буде. У вашої дитини немає голови». Це був діагноз — акранія та аненцефалія. Мені одразу запропонували випити таблетку, зробити переривання і «все забути, бо ти прийшла вчасно».

Повернувшись додому, я закривалася у ванній, вмикала воду на повну потужність і вила вголос. Це був найстрашніший екзамен у моєму житті, де неможливо було нічого списати. Почався найважчий період — боротьба з системою, лікарями і, що найболючіше, із самими собою.

Ми їздили по консиліумах, від міста до обласного пренатального центру, і всюди чули одне й те саме: «Вам треба терміново робити переривання, інакше ви втратите життя», «Ніхто не прийматимуть у вас пологи». Нас залякували анатомічними подробицями, показували страшні картинки, збирали комісії. У моєму місті лікарка при кожній зустрічі дивувалася: «Ти що, досі не зробила аборт? На що ти надієшся?».

Попри всю цю складну ситуацію та мої інші погляди, я хочу сказати, що глибоко поважаю професіоналізм лікарів і щиро дякую їм за те, що врешті-решт вони приймали моє рішення та супроводжували мене.

Але найскладнішою була внутрішня боротьба та страхи. Усередині мене постійно бушувала буря. Я запитувала себе: хто я така, щоб сперечатися з лікарями? А раптом вони праві, і я наражаю на небезпеку старшу донечку та чоловіка? Я боялася невідомості, боялася самого процесу, боялася засудження. У мене були моменти глибоких сумнівів, коли я закривалася від світу, плакала ночами й молилася через силу, бо іноді навіть слів для молитви не залишалося. Проте чим більше мене змушували здатися, тим сильніше в моєму серці звучав протест. Я не могла власними руками дати згоду на те, щоб зупинити серденько моєї дитини.

Вона ворушилася в мені, вона жила. Попри те, що медики казали про повну відсутність мозку та склепіння черепа, для мене вона не була «діагнозом» — вона була нашою донечкою, яку ми назвали Вірочкою.

Сама вагітність стала для мене дорогою крізь густий туман. Це було щоденне проживання кожного руху моєї дівчинки під серцем із розумінням того, що фінал буде зовсім іншим. До того ж, з 25-го по 34-й тиждень у мене тривали перейми та схватки, і кожен день тримався на тонкій ниточці надії, страху та болю в спині.

Ця ситуація навчила мене довірятись Богу так, як ніколи раніше, адже в такий момент ти абсолютно не знаєш, що і як буде далі.

Щоб вижити в цьому інформаційному вакуумі, я ночами шукала інформацію в інтернеті. Так я знайшла закордонний сайт про аненцефалію, де вперше побачила реальні фото інших сімей, які не ховали своїх таких діток, а загортали їх у пледи, одягали їм шапочки, цінували кожну хвилину й дарували всю можливу любов за їхнє коротке життя. Це дало мені колосальну підтримку і розуміння, що я маю право бути мамою для своєї дитини до самого кінця.

Юридично та за протоколами я мусила щоразу підписувати папери про те, що «за релігійними переконаннями беру на себе повну відповідальність», і просто мовчати на чергових прийомах, вистоюючи свій шлях.

Мій організм тримався, і вагітність добігла до 34-го тижня, коли почалися пологи. Це був пік мого страху і напруження. Коли ми примчали до обласного пренатального центру, завдяки людям, яких послав Бог, усе пройшло швидко — за дві години я народила. Першого крику я не почула. Біль втрати накрив мене з головою. Це був найважчий момент — усвідомлення того, що її немає поруч.

Через шок і втому я не наважилася одразу взяти її на руки так, як мріяла, і довгий час дуже сильно через це картала себе.

Але ми замовили спеціальну «коробочку пам’яті» від організації «Опіка Янгола», де збереглися відбитки її маленьких ручок і ніжок.

Похорон маленької білої труни став межею, після якої почалося найскладніше — вчитися жити з цим болем. Того ж дня наша старша донечка знайшла коробочку пам'яті, і ми чесно сказали їй, що сестричка померла, разом розглядаючи її відбитки й плачучи.

Сьогодні я хочу ділитись своєю історією, тому що хтось може теж стикнутись із таким діагнозом, адже, на жаль, ніхто від цього не застрахований. Цей біль не зникає безслідно, він змінює тебе назавжди. Але дивлячись назад, я знаю: моя маленька Вірочка прийшла з великою місією. Навіть через свій короткий шлях вона подарувала нам безмежну любов і, зрештою, врятувала життя мені, коли пізніше під час обстежень у мене виявили онкологію щитоподібної залози.

Вірочка навчила мене, що справжня любов сильніша за смерть, і допомогла віднайти сили жити далі.

Єлизавета anencephaly.ua@gmail.com

Подкаст
Це щира історія без замовчувань. Історія про жінку, яка на УЗД почула страшний діагноз. Про тиск, вимогу зробити аборт і про внутрішнє розуміння, що після такого рішення вона не зможе жити так, як раніше. Про жінку, яка мріяла, сподівалася, плакала...
Ця розмова для тих, хто проходить через подібні випробування. Тут немає готових відповідей і сценарію «як правильно». Тут є досвід проживання шляху, коли не знаєш, що чекає на тебе завтра.

Останнє оновлення 11.08.2026